Ударна міна "Сітоцубакурай"

Ударна міна "Сітоцубакурай" - протитанкова міна, яка була розроблена та застосовувалась Імператорською армією Японії на завершальному етапі Другої світової війни.

Історія та конструкція

Ударна міна під назвою "Сітоцубакурай" була створена японськими конструкторами, для боротьби з броньованою технікою противника. Її конструкція була відносно простою, однак застосування вимагало від військовослужбовця безпосереднього наближення до ворожої машини, що робило таку атаку надзвичайно небезпечною.

Конструктивно сама міна складалася з конічного кумулятивного заряду, закріпленого на довгій дерев’яній ручці. У передній частині корпусу розміщувалися три металеві опори, призначені для забезпечення правильного положення заряду під час контакту з бронею. Загальна довжина конструкції становила близько двох метрів, а маса приблизно 6,5 кг. Сам заряд містив орієнтовно 3 кг тротилу.

Принцип застосування передбачав безпосередній контакт із броньованою ціллю. Військовослужбовець мав наблизитися до техніки та притиснути заряд до її корпусу. Після контакту металевих опор із поверхнею спрацьовував ударний механізм, який ініціював вибух. Таким чином, використання міни фактично передбачало атаку на техніку ціною життя самого бійця.

Завдяки кумулятивному принципу дії боєприпас, за наявними даними, міг пробивати до 150 мм броні за умови влучання під прямим кутом. За менш сприятливого кута показник знижувався приблизно до 100 мм. Це давало змогу становити загрозу навіть для важкоброньованої техніки того періоду. Водночас реальна ефективність залежала від кута контакту, характеристик броні та умов застосування.

За даними відкритих джерел, ударна міна надійшла на озброєння Імператорської армії Японії на завершальному етапі Другої світової війни. Її застосовували на Тихоокеанському театрі бойових дій проти американської бронетехніки. Перші зафіксовані випадки використання, згідно з матеріалами американської військової розвідки, припадають на 1944 рік і пов’язані з боями на Філіппінах, зокрема на острові Лейте.

Попри значні заявлені показники бронепробивності, головним недоліком "Сітоцубакурай" була необхідність безпосереднього контакту з ціллю. Військовослужбовець мав подолати небезпечну відстань до танка, перебуваючи під загрозою вогню противника, а під час вибуху практично не мав шансів вижити.